|
In memoriam-1933: Цитата в тему |
 |
Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?
Можна, звичайно, політкоректно викреслити з нац. гімну давній рядок про "бій кровавий від Сяну до Дону".
Можна забути історію колонізації того краю нашими
козаками-чорноморцями, і розкішну "кубанську" прозу В.Мови-Лиманського
(обожнюю!) й М.Старицького, і книжку нарисів Докії Гуменної 1930 р. –
документальне свідчення, що до початку колективізації Кубань ще офіційно
трактувалася в СРСР як український ареал, і Харків тримав над нею
"культурне шефство"... Все можна забути – людська пам'ять і взагалі
коротка, а коли її цілеспрямовано одбивати, то й поготів. Фантастично
інше – те, як примудрився цей ареал упродовж 200 років законсервуватись
і "тримати оборону" своїм традиціям у чисто середньовічній –
військовій, козацькій – стилістиці, яку хіба тільки з давніх літописів
нині і впізнаєш... І голодомор не вбив того духа, і введена по ньому
переселенська "демографічна ін'єкція" – не переломила. (Пам'ятаю, як ще
в кінці 1980-х деякі наші молоді літератори спеціально їздили "на
Кубань по мову" і хвалилися, що такого джерельно чистого, від 19-го ст.
практично незайманого "грінченківського словника", як там, в УРСР уже
не збереглося).
Ось як це запам"ятав Померанц (взято звідси, підкреслення мої):
В
1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего
кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники
8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть.
Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь
лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее
косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал
случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина.
Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но
бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой.
"Так вы русская?" – "Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду". – "Отчего же не выучили дочку своему родному языку?" – "Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!"
Оказалось,
что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками
заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это
продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет
снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть,
они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города.
Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали.
Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.
Я
не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми.
Организацию выбили бы в 1936-1939 годах или в 1944-м, во время
ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой
организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали
Якщо
полтавсько-черкасько-київських дядьків-"повстанців" 1920-х рр. ми собі
вже уявити негодні ніяким напруженням уяви, то після цих "казачат"
1950-х починаєш краще розуміти "товаріща Сталіна со боярє", – таки ж не
брехали наші класики 19-го ст., грізною силою мусило бути українське
село з його "казачьим самосознанием"! Вічною зачаєною вибухівкою, якій
тільки й бракувало – підпалу... Так підпал і усунули ще в 1930-му –
пустивши під ніж українську інтелігенцію, числом не багато, не мало –
30 тис. по одному тільки процесу СВУ...
І нудно, їй-богу,
слухати сьогоднішніх софістів – обстоювачів теорії "негеноцидного
голоду" й "перегибов на местах"... Не дурили б уже самі себе – війна це була, шановні. Війна. І не просто за "колективізацію сільського господарства" – а за владу в Україні. Війна з тим, хто від віку вважав себе тут господарем, за логікою аграрної цивілізації, яка витримала натиск Степу:
ти, приходню, як прийшов, так і підеш, а мій хутір/станиця – моя
держава. І якщо ти, суко, прийшов до мене розказувати, що мені сіяти,
що будувати, якою мовою говорити і яким богам молитися, то одержиш від
мене "по зубам".
І так воно й велося століттями – аж до 1933-го (померанцевські "казачата" – це вже відблиск мертвої зірки).
А після 1933-го "нові господарі" змогли одержати "по зубам" – вже тільки на Заході України...
Оксана Забужко
Блог Оксаны Забужко
|
|
|
|
Опубликовано:
27.11.07 22:07 | Прочтений:
238 |
| Если
вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter. |
|
|
|
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
